і вибір символу біля гете прометей був рятівником який приніс світло і вогонь людству що знемагає в тьмі звичайно гете міг би знайти в своєму знанні і іншого рятівника тому приведена тільки що детерминанта недостатня тут для пояснення вірніше було б шукати підставу і в античному дусі який саме у той час закінчуються xviii століття відчували і цінували як зачало безумовно компенсуюче і притому в усіх відношеннях - естетично філософськи морально і навіть політично (фильэллинизм) саме язичество античного миру яке прославлялося як «свобода» «наївність» «краса» і т д відповідало томлінню тієї епохи це томління виникало як шиллер ясно указує з відчуття половинчатості душевного варварства моральної несвободи непривабливості а ці відчуття виникали всі разом з однобічної оцінки і з того пов'язаного з нею факту що зачинала відчуватися психологічна дисоціація між більш диференційованою і менш диференційованою функціями християнське розривання людини на дві частки - повноцінну і знедолену - стало нестерпимим для тієї епохи чутливішої в порівнянні з колишніми епохами гріховність стикалася з відчуттям вічної природної краси споглядання якої було усюди доступне людям того часу тому вони обертали погляди на цілу епоху назад коли ідея гріховності ще не розколола цілісності людини коли вищі і нижчі сторони людської природи ще могли уживатися разом в щонайповнішій наївності не ображаючи морального або естетичного відчуття проте спроба регресивного відродження застрягла на самому початку подібно до того як це трапилося з фрагментом про «прометея» і з «пандорою» класичний дозвіл не удавався більш бо не можна було відлинути проміжних століть християнства з їх переживаннями що приводять в рух останні глибини тому прагненню до античності довелося помалу лагідніти відступаючи у бік середньовіччя цей процес найяскравіше виступає в гетевском «фаусте» де проблема береться прямо за роги поновлюється божественне змагання між добром і злом фауст середньовічний прометей виступає проти мефістофеля середньовічного епіметея і укладає з ним договір і тут проблема возноситься вже на таку висоту з якою видно що фауст і мефістофель виявляються однією і тією ж людиною епіметєєвський елемент що в думках повертає все назад і що зводить все назад до початкового хаосу до «потенційного змішення всіх образів» загострюється в особі диявола і перетворюється на злу силу яка противополагает всьому жвавому «холодний диявольський кулак» і яка хотіла б змусити світло повернутися назад в той материнський морок з якого він народився диявол усюди виявляє чисто эпиметеевское мислення що все спрощує і зводить все жваве на рівень початкового «ніщо» наївна пристрасть епіметея до прометеевской пандори стає диявольським посяганням мефістофеля на душу фауста а мудра обережність прометея що змусила його відмовитися від божественної пандори викупається трагічним епізодом з гретхен і тугою що пізно задовольняється по олені і безконечним сходженням до верховних «матерям» («і вічно жіночне вабить нас увись» )фігура середньовічного чарівника таїть в собі прометеевский протест проти визнаних богів чарівник зберіг частку якнайдавнішого язичества [магічними силами дуже часто володіють саме представники більш древньої народності у індії це непалийцы в европе - цигани в протестантських країнах - капуцини ] він сам таїть в собі істоту якої не торкнулося християнське роздвоєння тобто у нього є доступ до несвідомого яке залишилося язичеським і в якому протилежності